Інфантильні сварки замість суспільних дискусій

Відомий журналіст Аркадій Бабченко опублікував чудову статтю «Успех эксперимента по дебилизации России», у якій виводить проблеми сучасної суспільної психології російського народу зі сформованого протягом останніх років національного інфантилізму. Хтось в Україні, може, зловтішатиметься, переживаючи власну інакшість. Але, озираючи українську реальність минулого місяця, чи зможемо ми щиро заперечити наявність аналогічної проблеми в нас самих, або, точніше, в тій верстві, котра воліє визначати себе як «національна еліта» - чи то політична, чи підприємницька, чи й наукова?

Ось один народний депутат б’є перед телекамерами ногою силовика. Інший виносить з-за трибуни прем’єр-міністра. А там на засіданні міністр кидає склянку на губернатора...

Хіба це дорослі люди, наділені почуттям відповідальности? Ні, психологічно це підлітки – емоційні, не переобтяжені вихованням, байдужі до реакції оточення, якщо воно не належить до їхньої субкультури.

А ось іще один штрих. Низка поважних імен з’являється спершу під відкритим листом з осудом проф. Григорія Грабовича, а невдовзі інші академічні авторитети позначають своїми іменами лист з осудом осудників. Обидва листи сповнені образ на адресу опонентів. Причина – висунення праць визначного американського літературознавця на здобуття Шевченківської премії. Премії, котра давно вже стала предметом для кпинів багатьох українських інтелектуалів.

Важко звинувачувати в інфантилізмі серйозних науковців, поділених різним ставленням до неординарних літературознавчих концепцій Григорія Грабовича. Але чим інакше можна пояснити дитяче прагнення вчинити прилюдну словесну бійку замість обміну аналітичними публікаціями з арґументованими доказами власних позицій? І хіба не є суспільною місією інтелектуала демонстрування культури діялогу, котрої катастрофічно бракує посткомуністичному суспільству – як у Росії, так, на жаль, і в Україні?