День Харкова ще не настав

 

До війни харківські чиновники часом запрошували мене на покладення квітів на честь «дня визволення Харкова». Траплялося, я відповідав: «А що, його вже визволили?»

Адже й справді, наше місто, перебуваючи під жорстким контролем панівного клану, ніяк не виглядало на вільне.

В часи деякого урізноманітнення пропагандистської риторики в СССР, коли було дозволено замість колишніх храмових свят відзначати «дні міста», місцева влада, нічтоже сумняшеся, проголосила «день визволення Харкова» днем міста. А цьогоріч його вже називають «днем народження» Харкова.

Мені доводилося зустрічатися з колишніми харків’янами, які тікали з міста в серпневі дні 1943 р. Для них совєтська окупація міста була ще страшнішою за нацистську. Тільки втеча на Захід врятувала Юрія Шевельова для світової науки. А його колега, не менш геніальний філолог Микола Наконечний, який лишився в місті, був приречений на постійний страх арешту, випадкові підробітки й працю на інших.

23 серпня 1943 р., на жаль, насправді принесло не визволення, а лише зміну окупанта – німецького на російського. І російські війська, які нині стоять за кількадесят кілометрів від Харкова та систематично нищать наше місто, не дозволяють нам забути про жорстоку ординську вдачу цього завойовника.

Повне визволення Харкова ще попереду. Воно настане, коли буде розірвано останні пута, що зв’язують нашу свідомість міфами «русского міра». Коли буде переможено й вигнано за межі України її головного історичного ворога. Коли міська влада заговорить українською мовою. Коли остаточно зникнуть із культурного простору міста «гвардійці-широнінці» з «маршалом Жуковим».

І, може, тоді, нарешті, ми пригадаємо, що справжній День Харкова – Успіння Пресвятої Богородиці, храмове свято головної церкви міста, закладеної при його заснуванні козаками – піонерами освоєння слобожанських степів.