Учора, 11 жовтня,
у зв’язку з ухвалами Священного Синоду Константинопольського Патріярхату до
мене один за одним почали звертатися київські журналісти з проханням
прокоментувати ці ухвали:
1) Підтвердити вже прийняте рішення про те, щоб
Вселенський Патріархат приступив до надання автокефалії Церкві України.
2) Відновити станом на сьогоднішній день
Ставропігію Вселенського Патріарха в Києві, одну з його багатьох Ставропігій в
Україні, які завжди там існували.
3) Прийняти та розглянути прохання про апеляцію від
Філарета Денисенка, Макарія Малетича та їх послідовників, які опинилися у
схизмі не з догматичних причин, у відповідності до канонічних прерогатив
Константинопольського патріарха отримувати такі звернення від ієрархів та інших
священнослужителів з усіх Автокефальних Церков. Таким чином, згадані вище особи
були канонічно поновлені у своєму єпископському або священицькому сані, також
було відновлено сопричастя їхніх вірних з Церквою.
4) Скасувати зобов'язання Синодального листа 1686
року, виданого за обставин того часу, який надавав у порядку ікономії право
Патріарху Московському висвячувати Київського митрополита, обраного собором
духовенства та вірян його єпархії, який мав згадувати Вселенського Патріарха як
свого Першоієрарха за будь-яким богослужінням, проголошуючи та підтверджуючи
свою канонічну залежність від Матері-Церкви Константинополя.
5) Звернутися до всіх залучених сторін із закликом
утримуватися від захоплення церков, монастирів та іншого майна, а також від
будь-яких інших насильницьких дій та помсти, щоб перемагали мир і любов Христа.
На той час уже почали
циркулювати несподівані інтерпретації заяви Константинопольського Патріярхату як
«зняття анафеми з Патріярха Філарета й Митрополита Макарія». Відбувся брифінґ
Патріярха Філарета біля Володимирського собору, де предстоятель УПЦ-КП ділився
планами скликання Архиєрейського собору, на якому б мало бути здійснене
об’єднання з УАПЦ та частиною єпископату УПЦ-МП. За спиною Патріярха видно було
постать давнього лоббіста УПЦ-КП Петра Ющенка.
Я таки згодився
взяти участь у передачі «Радіо Свобода»: ми давні друзі з цією радіостанцією, і
ще на початку 1991 р. вона транслювала протягом кількох днів мою статтю «Українське
православ’я: Час вибору» про
необхідність здобуття автокефального устрою для Української Церкви. Митрополит
Філарет Денисенко в ті часи ще заявляв, що православні не порушують питання про
автокефалію, «його порушують люди не церковні, політикани,
які хотіли б використати дане питання з метою відірвати українських віруючих від
Руської Православної Церкви. А наша Церква, як відомо з історії,
робить усе для об’єднання народів. Тому вона проти автокефалії»[1].
Запрошений до
слова «Радіо Свобода», я висловив радість з приводу того, що рукоположення
митрополита Макарія, здійснене нами з Патріярхом Димитрієм 22 роки тому,
визнане канонічним. Перспектива подолання церковного розколу в Україні,
відкрита ухвалами Константинопольського Патріярхату, є для всієї християнської
спільноти вельми втішною. Але висвітлення цих ухвал журналістами може зашкодити
справі через свою тенденційність. Адже цілий вечір 11 жовтня говориться про
одну юрисдикцію – УПЦ-КП, і практично не згадується про її партнера в справі
ймовірного творення Єдиної Помісної Церкви - УАПЦ. «Знімати
анафему» з митрополита Макарія не потрібно, бо він ніколи не був
анафемований. Натомість варто було б звернути увагу на кілька принципово
важливих речей. Патріярх Філарет мав би визнати помилковість здійснених ним
1992 р. пересвят єпископів УАПЦ, які приєдналися тоді були до УПЦ-КП. Адже він
тоді виходив із заперечення канонічности УАПЦ, а така позиція нині спростована
ухвалою Константинопольського Патріярха[2].
Перспектива
здійснення об’єднання Церков на Архиєрейському соборі не відповідає ані
соборноправній традиції, ні чинному статутові УАПЦ: адже ухвали про
самоліквідацію та приєднання до іншої конфесії може приймати лише її Помісний
Собор, де були б представлені всі рівні ієрархії – і єпископи, і священики, і
миряни.
Журналістка
щодалі більше хвилювалася. Коли ж я сказав, що наша Харківсько-Полтавська
єпархія не братиме участи в поєднанні УПЦ-КП з УАПЦ, бо вже з 2015 р. провадить
діялог про об’єднання з УГКЦ, вона спробувала повчально дорікнути мені: от,
мовляв, знов починається розбрат. На мої спроби пояснити перспективу справжньої
єдности, шлях до якої торує УГКЦ в співдії з нашою єпархією, вона швиденько
згорнула розмову.
Ситуація
симптоматична. Вона засвідчує, наскільки сучасна українська журналістика –
навіть коли її представники працюють на авторитетну зарубіжну радіостанцію! –
обмежена авторитарними стереотипами. Все, що йде врозріз із зрозумілою через
свою примітивність і засвоєною нею моделлю, ставиться під підозру. Одне слово,
Кто там шагает правой?
Левой!
Левой!
Левой!
Левой!
Левой!
Левой!
Ясна річ, це загальносуспільна
проблема посткомуністичного світу, а не тільки вада його медійного сектору. Але
коли і журналісти, і політологи, і різного роду радники наших урядовців
уникатимуть різнобічного аналізу ситуації та шукатимуть найпримітивніших
розв’язань назрілих проблем, це тільки породжуватиме все нові й нові
ускладнення.
А вірш же
Маяковського, який закінчується процитованими словами, починався імперативним:
Тише, ораторы!
Ваше
слово,
товарищ маузер.
Ваше
слово,
товарищ маузер.
Жертвою «товарища маузера» стали в СССР мільйони
дисидентів – тих, хто не хотів крокувати нога в ногу з партійною верхівкою та солідаризуватися
з думкою панівної більшости. Але й сам автор вірша скористався його послугами,
пустивши собі кулю в серце…