Незабутній Микола Тараненко

Вже дев’ять днів немає з нами Миколи Тараненка – відкритого, доброзичливого, вразливого на несправедливість. Журналіста не лише за фахом, а й за покликанням.

Ми познайомилися, коли мені було дуже важко. В Харківському державному університеті 1 серпня 1974 року починалися вступні іспити, а за три дні до того несподівано померла моя найрідніша бабуся. На іспити я потрапив із похорону. І Микола Тараненко, кругловидий, тоді ще чорнявий полтавський хлопець, узяв мене під свою опіку, був весь час поряд і допоміг успішно пройти іспити. А сам він тоді не пройшов за конкурсом і мусив повертатися в Засулля під Лубнами.

За рік ми зустрілися: він таки поступив до університету, на українське відділення філологічного факультету, разом із двоюрідним братом, теж Миколою. Ані педагогічна, ні академічна перспектива його не приваблювала: Микола Тараненко твердо вирішив стати журналістом. При цьому він зневажав неодмінну в брежнєвські часи партійну демагогію, шукав можливости писати про звичайну людину, її реальне життя і споконвічні цінності, непідвладні політичній кон’юнктурі. У часи агресивного нав’язування ідеології «нової історичної спільноті – радянського народу», яка мала знівелювати національну самосвідомість, він боронив своє право лишатися українцем, зберігати рідну мову й історичну пам’ять.

Протягом 1975-1979 рр. ми зустрічалися мало не щовечора. Не обходилося без веселих і часом досить галасливих розваг. Нам пощастило мати в гуртожитку на проспекті Леніна 20 (тепер проспект Науки) своє мікросередовище, де можна було відверто спілкуватися на небезпечні політичні теми, іронізувати щодо маразматичних лідерів СССР, святкувати за зачиненими дверима кімнати Великдень, Різдво, день народження Тараса Шевченка. Частина ж наших однокурсників уже в студентські роки почала працювати на КҐБ; один «колеґа» щоразу рвався до нашої кімнати, щойно ми там замикалися, шукаючи для цього різні приводи. Але нам усім пощастило: нікого з хлопців нашого кола не вигнали, а доноси вдалося нейтралізувати доброзичливим викладачам і деканові філфаку, Леоніду Григоровичу Авксентьєву.

По закінченні університету Микола Тараненко працював у багатотиражці «Темп» найбільшого тоді в місті Харківського тракторного заводу, а згодом перейшов до обласної газети «Слобідський край». Падіння совєтського режиму він зустрів з ентузіазмом, у той час, як деякі його колеґи з числа колишніх студентів-філологів устигли відзначитися пасквілями про впізнане в тризубі павутиння свастики. Здавалося, збуваються мрії давніх студентських часів про державну самостійність України.

І ось тут Миколу спіткала несподівана драма. Його стиль письма, його делікатна увага до людської особистости, його природня доброта не вписувалися в нову скандальну манеру висвітлення подій, що опановувала провінційну журналістику. Харків же із його атавістичними місцевими елітами неминуче перетворювався на провінцію. Інформаційний ринок ділився на сфери впливу, щодалі більше узалежнюючись від політичної кон’юнктури. Неприбуткові медійні засоби прирікалися на відмирання або на запобігливе прислужництво грошодавцям.

З перемогою Партії реґіонів харківська обласна газета «Слобідський край» фактично перетворюється на її орган. Єдиний український часопис насичується російськомовними публікаціями й стрімко переводиться на російську мову. Микола Тараненко з його національними переконаннями й послідовним мовним режимом письма фактично викидається з газети. Викидається на вулицю, де 50-річному журналістові знайти роботу практично неможливо. Кілька місяців він поневірявся, підробляв у малотиражному виданні Спілки української молоді, аж доки знайшлося місце в газеті Південної залізниці «Південна магістраль». А в цей час усі ми несподівано опинилися в атмосфері прифронтової зони, за кілька десятків кілометрів від навислих над Харковом російських дивізій. Настали тривожні роки постійного передчуття небезпеки. Миколі ж треба було думати і про свою родину, про дорослих синів і їхнє майбутнє.

Чорняве волосся якось швидко перетворилося на яскраво біле. Наближалося 60-річчя, час можливого виходу на пенсію, але пішли чутки, що «Південна магістраль» закривається. І ось 30 листопада Микола здає чергові матеріяли до газети й раптом йому стає зле. Швидка допомога, лікарня не змогли запобігти інсультові. Того ж дня Миколи Тараненка не стало...

Церковне передання стверджує, що дев’ятого дня душа спочилого проходить черговий іспит. Вірю в Боже милосердя і Його прихильний суд над багатостраждальним Миколою. Але не можу не міркувати і над тим, хто винен у його передчасній смерті. Чому талановитий український журналіст був приречений на поневіряння в країні, про яку змолоду мріяв? І невже на сучасному українському інформаційному ринку людська порядність і доброта стають беззахисними й цілком зникають із кола фахових якостей журналіста?

Хамство – спадкова хвороба влади?

Цілком мотивоване зосередження суспільної уваги на корупції як фундаментальній проблемі української посткомуністичної влади має один небезпечний нюанс. Адже на тлі цієї справді болючої проблеми губиться інша, ще більш важка хвороба нашої влади – хамство.

Пригадую, як моя старша колега по кафедрі, надзвичайно інтелігентна й вищою мірою порядна жінка, після першої телетрансляції публічної зустрічі новообраного президента Ющенка з колективом Міністерства внутрішніх справ ділилася зі мною пережитим шоком:

-         - Як же так можна? Ми ж за нього голосували, ми йому повірили, а він так себе поводить...

Ішлося про панібратське звертання президента до новопризначеного міністра Луценка на «ти». Боюся,  що тоді ще ніхто, крім Л.Г. не звернув уваги на цей симптом. Всі воліли не помічати невміння себе поводити або виправдовувати його простотою й відкритістю «народного президента». Аж згодом за зверхністю поведінки та послідовними запізненнями відкрилася самозакоханість і зневага до оточення.

Слово «хамство» увійшло в лексикон християнського світі з Книги Буття, де переповідається випадок зневаги, виявленої Ноєвим сином до батька. Побачивши Ноя роздягненим і безпорадним, Хам посміявся з нього, ще й хотів виставити його на посміховисько перед братами. Сим і Яфет же демонструють шанобливу повагу до старшого, ховаючи його слабкість від сторонніх очей (Бут. 5:22-27).

У певному сенсі влада в демократичній країні – дитина її народу, котрий народжує систему управління в політичній боротьбі й формує адміністративну вертикаль шляхом виборів. Але в свідомості зле вихованої, самовпевненої й загалом недалекої людини, що опинилася на чиновницькій посаді, стосунки «народ – влада» здатні змінити полюси. У хворій на манію величі уяві губиться реальна система субординації, а брутальність і зневага до підлеглих стає формою самоствердження.

Навіть у старій совєтській бюрократії, котра намагалася приховати авторитарну систему влади, існувало правило: відповідь на заяви громадян мала бути дана в місячний термін. Нова адміністрація, сформована внаслідок Революції Гідности, декларує пошану до прав людини й дотримання європейської системи вартостей. Тож вона мала б ставитися до звернень громадян із увагою, оперативно відповідаючи на них та підтримуючи народні ініціятиви. 

Але ось ще на початку російської аґресії, коли наша Покровська парафія в Сватовому опинилася в центрі протистояння іноземному напасникові та його найманцям, а настоятель парафії о. Дмитро Романків прийняв на себе духовну опіку над усіма військовими підрозділами на лінії розмежування сил, я звертаюся до міністрів внутрішніх справ і оборони з офіційним листом про надання цьому священикові повноважень капелана від нашої єпархії. Минає вже два роки – а відповіді немає ані від МВС, ні від Міністерства оборони.

Наприкінці Великого посту в Харкові стається резонансна подія: колишня каплиця, експропрійована большевиками ще 1929 р., переходить до нового власника й перетворюється на пивний бар. Розташована вона впритул до Свято-Дмитрівського храму УАПЦ. Настоятель храму, о. Віталій Зубак, пише заяву з проханням захистити від наруги церковну спільноту. Відповіді ж від Харківської обласної адміністрації немає вже два місяці...

Електронна пошта істотно прискорила й полегшила наше спілкування. В тому числі й спілкування народу з його обранцями та найманими працівниками. Наші стосунки стають динамічнішими й відкритішими. Але й атавістичне хамство, перебране від авторитарної державної структури, виглядає в новому інформаційному контексті ще потворнішим. Якщо ще в Середні Віки точність називали ввічливістю королів, то в наш насичений подіями час непунктуальність і необов’язковість цілком перекреслюють авторитет державного чиновника, яку б високу посаду він не займав. Якщо в ХХ ст. відповідь на лист протягом місяця з часу його надходження вважалася за норму, то електронне листування мусить ущільнити цей термін. Коли ж високопосадовці, що завдячують своїм становищем Революції Гідности, не вміють шанувати гідности співвітчизників, то це достатнє свідчення їхньої фахової незрілости й підстава для відкликання їхніх повноважень. Бо ж духовні нащадки Хама здатні тільки бути «рабами рабів своїм браттям» (Бут. 9:50), а не відповідальними за долі інших людей.

«Лапки» - чорна мітка зі світу церковного бізнесу

Кожен, хто читав у дитинстві «Острів скарбів» Річарда Льюїса Стівенсона, пригадує «чорну мітку» (Black Spot) – вигаданий автором зловісний знак звинувачення в порушенні піратських звичаїв: аркуш паперу з намальованою фарбою або сажею чорною плямою. 

Юний Джім, почувши про чорну мітку, розпитує свого постояльця Білла «А що це за чорний знак, капітане?», - то чує: «Це щось таке, як повістка на суд, друже».

Чорна мітка – це знак звинувачення в порушенні піратських правил, втечі зі світу морських грабіжників. У Стівенсона за нею майже неминуче йде жорстокий суд і не менш жорстоке покарання. Передчуваючи його, «капітан» Білл помирає від пережитого потрясіння:

«Коли я відпустив руку, він підніс її ближче й глянув на те, що було затиснуте в долоні.

- О десятій годині! - вигукнув капітан. - Лишилося шість годин. Ми ще їх ошалапутимо!

Він зірвався на ноги, але тут-таки похитнувся і схопився за горло. Так він постояв хвильку, похитуючись із боку на бік, а тоді, якось чудно скрикнувши, упав горілиць на підлогу.

Я відразу кинувся до нього, гукаючи матір, та було вже пізно. Капітан нагло помер від апоплексичного удару».

В світі православної полеміки час від часу зустрічається характерний аналог чорної мітки – лапки («»). Ними таврують тих, хто не належить до кола визнаних автором священнослужителів, а тому і його сан – сумнівний, несправжній. Він не патріярх, а «патріярх», не архиєпископ, а «архиєпископ», навіть не монах, а «монах». Богослужіння, відправлювані ним, недійсні, а тому їх треба дублювати, тепер уже «правильним» священнослужителям, без лапок.

Все це нібито має свої богословські обґрунтування. Сумніви в дійсності сану формально мотивуються підозрою в перерваному апостольському спадкоємстві свячень. Спадкоємством свячень називають духовний зв’язок, що поєднує сучасне священство з апостольською громадою, обдарованою в день П’ятдесятниці благодатним сходженням на неї Святого Духа. Але щоразу, коли з’являється надія на спростування цих сумнівів: оприлюднюються докази збереження «неканонічною» Церквою апостольського спадкоємства, знаходиться шлях до входження під юрисдикцію канонічно визнаної Церкви, - це чомусь викликає в полемістів не задоволення, а лють. Адже вони визнають лише себе носіями Божої благодаті. Повноваження інших заперечуються або ставляться під сумнів.

Людині з-поза постсовєтського простору важко зрозуміти цю логіку. Але кожен українець, росіянин чи білорус, приречений час від часу стикатися з реаліями кримінального бізнесу, пізнає знайомі риси. Це боротьба за монополію. Входячи в реальність посткомуністичного Сходу Європи, де химерно переплелися релікти совєтського мислення й закони злочинного світу, частина старої Церкви знаходить собі місце серед нових еліт, пов’язаних суто діловими стосунками. А отже, живе за законами цього світу та вимагає цього від інших.

І ось раптом з’являється хтось іззовні й виголошує: «Моє Царство не із світу цього» (Ін. 18:36). Він зважується діяти незалежно від успадкованої з СССР церковної номенклатури. Це ніби жебрак узявся збирати гроші в метро без санкції кримінальних наглядачів або новостворена фірма відкинула опіку «смотрящих»! Тут і з’являється на світ чорна мітка – «лапки», символ відчужености від світу успіху й кругової поруки. Немає сумніву: коли б у цей світ заблукав раптом хтось із апостолів, його звання, дане Христом без санкції «смотрящих» за релігійним сегментом цього світу, також узяли б у лапки...

Пастка церковного уставу

Засвоєне з латини слово «статут» в українській мові означає документ, що визначає правила існування організації, її внутрішній устрій та зовнішні стосунки. А поряд із ним збереглося й старовинне слов’янське слово «устав», яким перекладається грецьке «Τυπικόν», тобто порядок відправи богослужінь та організації побуту монашої спільноти. Саме монашої, бо устав богослужінь формувався в близькосхідних монастирях, де молитовне життя було вельми інтенсивним і займало провідне місце в побуті чернечої спільноти.

Апостольська доба не залишила документальних свідчень про порядок щоденних богослужінь. Знаємо про апостолів одне: «Вони всі однодушно були на невпинній молитві, із жінками, і з Марією, матір'ю Ісусовою, та з братами Його» (Діян. 1:14). Але як саме правилася ця молитва, як здійснювалася євхаристія – цього немає ані в Новому Завіті, ні в творах тогочасних авторів. Здогадуємося, що співалися псалми, читалися книги Старого Завіту, і мусимо обмежуватися цими здогадами. Та ще відкриваємо одну несподівану річ: що далі опинялася християнська громада від своїх джерел, то довшими й складнішими ставали її богослужбові відправи.

Вже до ІХ-Х ст. на візантійському Сході оформлюється складна структура щоденних богослужінь, до якої входили, крім літургії, вечірня, повечір’я, полуношниця, утреня, 1, 3, 6, 9 часи. Ядром богослужінь були старозавітні псалми, а довкола них розростався й розростався текстовий ескорт із тропарів, кондаків, канонів, стихир. Їхній добір визначався сполученням рухомих і нерухомих свят, добового й тижневого кола богослужінь. Складається й Типікон або Устав – книга, яка реґламентувала складну систему поєднання різних частин богослужіння. В такому вигляді Русь переймає в Х-ХІ ст. візантійську обрядову традицію.

Великі спільноти монастирів Палестини, Афону, Константинополя могли дозволити собі ретельно студіювати Устав, тримати спеціяльно навчених уставщиків (знавців Типікону), дбати про володіння культурою хорового співу й дяківського читання. Зрештою, в житті монахів молитва посідала пріоритетне місце, і багатогодинні щоденні богослужіння відповідали чернечому покликанню. А от у парафіяльних храмах ситуація була зовсім іншою. Парафіяльна спільнота збиралася на молитву лише епізодично, переважно в неділі та свята. Рівень церковної освіти парафіян був дуже строкатий, мало хто міг витримати з достатньою увагою довгі години молитви. Монотонне дяківське читання й нерозбірливий спів спонукали до зосередження на іншому, життьовому. Прагнення механічно перенести в парафію монастирський устав богослужінь ставало пасткою, в якій гинуло справжнє покликання церковної відправи: єднати громаду в спільній молитві. Долати цю пастку доводилося, шукаючи обхідних шляхів, коли в богослужінні зберігалося основне, а другорядне скорочувалося або випускалося.

Кожен парафіяльний священик і нині стає перед вибором між скрупульозним дотриманням уставу та винахідливим узгодженням його з реальним станом і духовними потребами пастви. Не йдеться про нехтування уставом: він лишається загальною стратегією побудови богослужіння. Але скупчення уваги на ньому загрожує формалізацією парафіяльного життя, втратою молитовної наснажености слова. Бо не досить прочитати текст Мінеї або Октоїха, аби слово перетворилося на молитву. Необхідна енергія нашого серця, сприйняття читаного слова за власне звернення до Бога. Коли ж монотонні звуки ледь зачіпають наше вухо й линуть поза серцем, бубоніння на хорах може лише зневірювати й будувати бар’єри в стосунках із Творцем.

«Субота постала для чоловіка, а не чоловік для суботи» (Мк. 2:27), - застерігав Христос. Під суботою слід розуміти широке коло уставних приписів і вимог, які реґламентують життя релігійної людини. Вони, ці приписи, важливі й необхідні. Устав допомагає нам зберегти спільність богослужбових відправ в усіх храмах свого обряду, впорядковує річний ритм життя церковної громади. Але важливо рятуватися від його диктату, від сприйняття уставних вимог як такого собі буддійського молитовного колеса, яке чинить молитву поза нами, незалежно від нашого сприйняття. Тоді й церковне богослужіння може перетворитися на одноманітне тло до блукання між ікон і запалювання свічок перед ними.

Коли ж знання уставу переростає в комплекс вищості над іншими, коли дотримання уставних деталей стає самоціллю, а суперечки про них обертаються образами на адресу інших – ось тоді ми й можемо стати схожими на тих, кого Христос найгостріше викривав: на фарисеїв. Адже ж саме фарисеї настільки скупчували свою увагу на незліченних приписах, виведених із Мойсеєвого П’ятикнижжя, що не помітили в Ісусі з Назарету обіцяного Месію. 

«Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що чистите зовнішність кухля та миски, а всередині повні вони здирства й кривди!» (Мт. 23:25), - виголошує Христос. Уставне богослужіння і є в якомусь сенсі зовнішнім елементом життя спільноти, суть або середину якого становить діяльна любов до ближнього. Мудра стратегія духовного зростання християнина полягає в тому, аби, з увагою й пошаною приймаючи зовнішнє, видиме в житті церкви, закріплене в уставі, не зупинятися на ньому, не потрапляти в підступну пастку церковного уставу. Бо ж Господь чекає нас далі, в мовчазній глибині безмежної жертовної любови, яка не потребує слів.