Диявол - це стародавній віртуоз
підробок і фальшувань. Хто ж краще за нього може пересунути кому в фразі «стратити
не можна помилувати», аби помилування обернулося на вирок смерти? Хто ще так майстерно правду
перетворить на брехню? Недарма грецькі перекладачі Старого Завіту замість гебрейського sāṭān вжили слово «διάβολος» - наклепник,
підбурювач, лихословець.
Його присутність в
інформаційному просторі почалася з зовні невинного питання: «Чи справді
Господь Бог велів вам не їсти ні з якого дерева, що в саді?» (Бут. 3:1).
Він не стверджує – він питає! А разом із тим змушує Єву вагатися: а може, й справді
батьківська турбота Творця була лише деспотичним обмеженням свободи? Вагання ж
завершується гріхопадінням...
У диявольській граматиці вірність
перетворюється на впертість, пошук виходу з кризи - на зраду, дистанціювання
від інфекційно хворого – на втечу від помираючої матері. Диявол заохочує іґнорувати
досвід дружніх стосунків і трактувати батьківську любов священнослужителя як підступне
прагнення увійти в довіру. Порятунок він тлумачить як загибель, покірливість –
як кар’єризм, а сміливу ініціятиву проводу – як зраду. Зате зрада в граматиці диявола може стати солідарністю,
обмова – захистом істини, інтрига – мудрою політикою.
Амбітність письменника
легко озброює його вправністю казуїста. Саркастичний винахідник фальшування
правди тільки втішається, знов і знов пропонуючи перетворити віртуальні хліби
на камені, а камені – на хліб. Хіба ж це проблема в світі новітніх інформаційних
технологій!
Облуда граматики диявола відкривається за однієї умови – чистоти серця. Бо саме «чисті серцем... побачать Бога» (Мт. 5:8). Бачення ж Бога починається з мистецтва помітити в людині особистість із власними талантами та творчими перспективами, нáтхненими благодатним віянням Святого Духа, а не спотворений образ ворога, яким показує ближнього «брехун і батько лжі» (Ін. 8:44).
Вміння правильно
поставити кому – це не лише ознака філологічної грамотності. Це часом свідчення
свободи від спокусливого прагнення скористатися слабкістю ближнього, аби
приректи його якщо й не на страту, то на знеславлення. Це свідчення сили духу,
здатного захистити власний талант від нав’язливої граматики диявола.