Рік святих Бориса і Гліба

15 липня 1015 р. помирає князь Володимир Великий. Таємно поховавши батька, один із дванадцятьох Володимирових синів, Святополк, вирішив позбутися конкурентів у боротьбі за престіл. Послані ним убивці 24 липня зарубали популярного серед дружинників ростовського князя Бориса (хресне ім’я Роман), а 5 вересня під Смоленськом зарізали муромського князя Гліба (хресне ім’я Давид).

Обидва князі були заздалегідь попереджені про небезпеку. Їх закликали до опору, до збройного змагання за Володимирову спадщину. Але спершу Борис, а потім і Гліб категорично відмовляються. Ціною власного життя вони прагнуть зберегти Русь-Україну від братовбивчої війни. Логіка князів, вельми вразлива з погляду політичної конкуренції, виглядала так: краще самому загинути, аніж стати призвідцем кровопролиття. 

Невдовзі після загибелі Бориса і Гліба їхній брат Ярослав Мудрий переміг Святополка й став великим князем Київським. Мощі загиблих князів знаходять нетлінними. Біля місця їхнього поховання починають діятися чуда. Справджуються молитви до загиблих. І вже до кінця ХІ ст. Борис і Гліб канонізуються - визнаються святими. Відтоді Русь-Україна приймає їх за своїх небесних покровителів.

Минулий рік залишив Україні криваві наслідки національного розбрату. Прагнення донецького клану будь-якими засобами зберегти своє панування обернулося тисячами людських жертв, важкою економічною кризою, гуманітарною катастрофою для Донбасу. 

1000-річний ювілей святих князів-страстотерпців Бориса і Гліба дає підставу замислитися над християнською альтернативою цинічної боротьби за владу. Боже Провидіння, впроваджуючи нас у ювілейний 2015 рік, спонукає до пошуку гідних розв’язань цивілізаційного конфлікту. Розв’язань, ключ до яких лежить у відкритті сили братньої любови, вартої жертви. У відкритті всепереможної сили національної солідарности.

Неовізантійський синдром православ’я

Є в церковній риториці посткомуністичної України одна сакральна фраза, вживання якої стало знаком політичної лояльности й державницької думки: «Об’єднання в Єдину Помісну Православну Церкву». Її заведено проголошувати при поясненні причин браку солідарности українців: немає єдиної Церкви – немає солідарности. А далі йде логічний висновок: досить утворити Єдину Помісну Православну Церкву, як нація згуртується в протистоянні всім зовнішнім і внутрішнім ворогам.

Любителів цієї фрази не турбує ані релігійна індиферентість абсолютної більшости українців, ні мінімальний вплив церковної ієрархії на політичні погляди їхньої пастви. Більше того, охочі до вживання згаданої мантри особи нерідко є людьми конфліктними, нездатними формувати довкола себе середовище однодумців. Релігійні об’єднання, до котрих ці особи належать, самі не відзначаються згуртованістю.

На що ж розраховують адепти культу «Єдиної Помісної Церкви»? На державу! Давній візантійський синдром, заподіявши стільки лиха Церкві в минулому, оживає в посткомуністичній Україні. Ще на початку 1990-хх рр. раз у раз доводилося чути рецепт подолання розколу:

-         - От якби президент зібрав усіх єпископів в одній кімнаті, замкнув і не випускав, доки не об’єднаються, ми б уже мали Єдину Церкву!

Правда, гарна була б Церква, керована заляканими пристосованцями?

Подібні ідеї циркулюють не лише в хворій уяві псевдопатріотичних політиків. Сталася Революція Гідности, що мала б пробудити в кожному з нас почуття відповідальности за власну суспільну місію. Аж раптом у західноукраїнських православних деканатах починають збирати підписи під зверненням до в. о. Президента України Олександра Турчинова з закликом об’єднати Православні Церкви України. Здається, вся Україна знає, що Турчинов належить до зовсім іншої конфесії, критично наставленої до канонів православ’я. Звертатися до баптистського пастора з проханням об’єднати Православні Церкви принаймні принизливо. Байдуже! Підписують!

Апофеозом активности сповідників культу «Єдиної Помісної Церкви» став проголошений у Рівному 13 листопада 2014 р. «Меморандум про єдину Україну та єдину Українську Помісну Православну Церкву». Місцевій адміністрації вдалося долучити до цієї авантюри не лише представників трьох Православних Церков, але й греко-католицьку громаду. Минуло кілька днів – і голова Рівненської обласної адміністрації був звільнений з посади, єпископи Московського Патріярхату відкликали свої підписи, а канонічна влада УГКЦ пояснила, що їхня Церква не може брати участь у подібних акціях. Байдуже! Нав’язлива ідея не зникає. Більше того, пропонується збирати підписи депутатів Верховної Ради, аби у відповідь на їхнє звернення Президент Петро Порошенко видав указ про «об’єднання в Єдину Помісну Православну Церкву» всіх православних України.

Брутальне втручання імперської влади в життя Східної Церкви завдало низку важких ударів і по Церкві, і по Візантійській державі. Поширення аріянства, конфлікти з християнськими спільнотами Близького Сходу, іконоборництво – у кожному з цих важких епізодів домінує вплив державних чинників. У Росії ж на початку XVIII ст. державне домінування над Церквою досягло ще вищої точки. Адже синодальний устрій визнавав главою Церкви монарха. Лише нечисленні праведники на кшталт священномученика Арсенія Мацієвича, народженого на Волині, відчули грізну небезпеку цього устрою й зважувалися відверто протестувати проти нього. Та не бракувало й конформістів, починаючи з ідеолога синодальної реформи митрополита Феофана Прокоповича.

Чим усе закінчилося – вже відомо. Єдина Державна Церква Російської імперії виявилася картковим будинком, за фасадом якого приховувалися отруйні пагінці большевизму. З семінарій, священичих родин, парафіяльних шкіл виходять найжорстокіші гонителі Церкви за всю її історію.

Анахронічні ідеї творення «Єдиної Помісної Церкви» силою державних законів і використання адміністративного ресурсу відображають насамперед комплекси меншовартости їхніх адептів, невіру у власні сили, а врешті решт і в силу Божої благодати, дарованої Церкві. Спокусливо виправдовувати власну пасивність – невміння налагодити катехизацію дітей, капеланство у війську, душпастирську опіку студентів і хворих – відсутністю державного статусу Церкви. Поряд із тим у поширеній ідеї творення Єдиної Помісної Церкви руками світської влади приховується й вірус чужого християнській доктрині тоталітаризму, прагнення керувати Церквою без дотримання соборних засад православ’я, таких прикметних для київської традиції.

Державна влада може істотно допомогти Православній Церкві в Україні прямувати до єдности. Для цього треба опанувати культуру партнерських стосунків з усіма частинами православної спільноти, створювати ситуації рівноправного діялогу між різними юрисдикціями, стимулювати оздоровчі процеси в кожній із церковних громад. Але водночас стратегічно важливо уникати волюнтаристських кроків, суворо дотримуватися закону й вимагати цього самого від релігійних громад, коли треба – караючи порушників. Церква ж бо потрібна народові не як частина державного механізму, а як духовний авторитет, провідник на шляху в майбутнє.

Пастир – це той, хто йде попереду. Йде самостійно, торуючи дорогу пастві. Без прийняття на себе цієї місії церковні діячі, отруєні неовізантійським синдромом запобігливого очікування від державної влади розв’язання власних проблем, приречені тупцюватися на місці, спостерігаючи, як їхня отара розбігається на всі боки в пошуках гідних довіри провідників.